![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
Гральні автомати. Персональне
Коли я готувала фотографії в газетний номер про гральні автомати, то натрапила на декілька цікавих думок – вони валялися прямо там, на дорозі.
Люди, які щодня проходять попри ці збіговиська демонів і бомжів, які щодня спостерігають картину спадання в прірву старих, молодих, жінок, чоловіків – усіх, кому приманка з гачком зачепилася за губу і розтя-агує її куди-вже-ширше, - не помічають нічого!!! Вони не розуміють, ЧОМУ гральний бізнес – це небезпечно, вони не обурюються, споглядаючи, як десятирічне хлоп"я з п’ятачком у руці й запаленими якимось інфернальним вогником оченятами забігає в гральний зал, а за ним – самі по собі – зачиняються двері. Можливо, назавжди…
Люди не хочуть помічати чужої біди – коли вона їх не стосується. Моя хата скраю – хай навіть той край і проходить пліч-о-пліч із краєм гральної «точки» - але то моя хата, а то «точка», і хай собі мастять голову ТІ, кого то вже стосується. Мене то омине, я мудріший. Але на мудрішого знайдеться краще замаскована приманка, і тоді вже решти не стосуватиметься ЙОГО горе. І так до безкінечності…
Країна вічнозелених помідорів і байдужих, до крайнощів байдужих людей…
Небайдуже було лише тим, до чиїх закладів я заходила з камерою і диктофоном – щоби виловити кадри з неповнолітніми лудоманами. О, ті говорили голосно. Тим байдуже не було.
У них була власна, неаргументована, але дуже чітка позиція з приводу залежності від гральних автоматів. І вони її відстоювали.
Більше того, вони навіть не хотіли вислухати мою: закривали переді мною двері, просили вимкнути фотоапарат, і якби не моя «крута ксіва» взагалі би витурили дуже далеко.
Проте, мені все ж вдалося поспілкуватися з деякими дітьми, які сиділи в залі, та з касиркою. Усі вони були непривітними, заляканими, наїжаченими. Просили не наводити на них податкову.
Але до чого тут податкова?
На маленькому відрізку в чотириста метрів від центру до автобусної я зустріла понад 15 «точок». Нарахувала понад 40 лудоманів (і це близько четвертої години дня!). ЇХ – багато. Нас – мало. Якщо говорити відверто, то в той день я була сама – з тої горсточки людей, які ще переймаються такими «дрібницями».
Будь ласка, допоможіть знайти ще хоч жмутик однодумців до компанії!!!
Надія Гербіш
Люди, які щодня проходять попри ці збіговиська демонів і бомжів, які щодня спостерігають картину спадання в прірву старих, молодих, жінок, чоловіків – усіх, кому приманка з гачком зачепилася за губу і розтя-агує її куди-вже-ширше, - не помічають нічого!!! Вони не розуміють, ЧОМУ гральний бізнес – це небезпечно, вони не обурюються, споглядаючи, як десятирічне хлоп"я з п’ятачком у руці й запаленими якимось інфернальним вогником оченятами забігає в гральний зал, а за ним – самі по собі – зачиняються двері. Можливо, назавжди…
Люди не хочуть помічати чужої біди – коли вона їх не стосується. Моя хата скраю – хай навіть той край і проходить пліч-о-пліч із краєм гральної «точки» - але то моя хата, а то «точка», і хай собі мастять голову ТІ, кого то вже стосується. Мене то омине, я мудріший. Але на мудрішого знайдеться краще замаскована приманка, і тоді вже решти не стосуватиметься ЙОГО горе. І так до безкінечності…
Країна вічнозелених помідорів і байдужих, до крайнощів байдужих людей…
Небайдуже було лише тим, до чиїх закладів я заходила з камерою і диктофоном – щоби виловити кадри з неповнолітніми лудоманами. О, ті говорили голосно. Тим байдуже не було.
У них була власна, неаргументована, але дуже чітка позиція з приводу залежності від гральних автоматів. І вони її відстоювали.
Більше того, вони навіть не хотіли вислухати мою: закривали переді мною двері, просили вимкнути фотоапарат, і якби не моя «крута ксіва» взагалі би витурили дуже далеко.
Проте, мені все ж вдалося поспілкуватися з деякими дітьми, які сиділи в залі, та з касиркою. Усі вони були непривітними, заляканими, наїжаченими. Просили не наводити на них податкову.
Але до чого тут податкова?
На маленькому відрізку в чотириста метрів від центру до автобусної я зустріла понад 15 «точок». Нарахувала понад 40 лудоманів (і це близько четвертої години дня!). ЇХ – багато. Нас – мало. Якщо говорити відверто, то в той день я була сама – з тої горсточки людей, які ще переймаються такими «дрібницями».
Будь ласка, допоможіть знайти ще хоч жмутик однодумців до компанії!!!
Надія Гербіш
