Громадська організація "Відповідь"

Секс

У шлюбі чи поза ним?

Його приїзд сколихнув місто. Незважаючи на страшну негоду, на Співочому Полі зібралося понад п’ять тисяч людей – тільки для того, щоби почути його свідчення. Затуляючись парасольками від зливи, тернополяни й ті, хто приїхав сюди спеціально заради того, щоби побачити цю унікальну людину, горнулися один до одного й стояли тихо-тихо, ловлячи кожне його слово, вбираючи в себе його усмішку, світло й радість із його очей. Коли ж він попросив кожного підійти, щоби обійнятись із ним – Співоче Поле накрив настільки потужний заряд людських емоцій, що, здавалося, навіть повітря було наелектризованим – добротою, співчуттям, вірою, єднанням…
…Коли я вперше побачила його відео, то зрозуміла, що просто зобов’язана зустрітися з ним і розповісти іншим про його життя. Я просто зобов’язана сказати йому, наскільки великим є натхнення, яке виходить від його посмішки.
І байдуже, що мільйони інших людей уже говорили йому про це, байдуже, що в своєму житті від дав уже сотні інтерв’ю. Я була переконана, що, будучи слов’янкою, як і Нік, краще зрозумію його настрій, почуття, секрет його сили та оптимізму…
І коли нарешті ця зустріч відбулася – спершу на ексклюзивному інтерв’ю, яке він погодився дати газеті «Відповідь», згодом на прес-конференції, а тоді й на Співочому Полі в Тернополі – я не могла відвести від нього очей. Не могла пропустити жодного його слова. А коли спробувала сісти й записати свої враження – у мене нічого не вийшло. Залишилися лише слова, сказані ним, які запали в серце, як добре зерно надії.
- Мій батько - комп’ютерний технолог, - починає Нік свою розповідь. - Він працював на повну ставку, будучи при цьому пастором церкви. Мама працювала медсестрою на повний робочий день. І коли в них народилася дитина, яка потребувала значно більше допомоги, ніж зазвичай потребують діти, вони й не подумали здаватися: не розчарувалися в Богові, не віддали малюка в притулок, не покинули роботу чи церкву і навіть не перестали народжувати дітей. Завдяки оптимізму й непохитній вірі моїх батьків я став тим, ким є сьогодні, у мене є чудові брат і сестра (брат працює вчителем і одружений із медсестрою, сестричка закінчує медичний коледж і теж буде медсестрою), наша церква виросла й окріпла у вірі в Бога, а життя багатьох людей кардинально змінилося через це наше сімейне свідчення.
Я дуже вдячний своїм батькам. Вони - мої герої. Будучи християнами, вони виростили мене з відповідним ставленням до життя. Проте настав момент, коли я усвідомив, що мама й тато можуть підбадьорювати мене лише до якоїсь межі, оскільки самі насправді не розуміють, як це – бути в моєму становищі. У них є руки та ноги. А як ти можеш розуміти когось до кінця, коли сам ніколи не проходив через подібні труднощі?
Так що коли мені було 8 років, я вже був готовий здатися. І те, що я живий сьогодні – лише завдяки Богові. Він дав мені силу через той час, який я присвячував для стосунків із Ним, молитви, читання Біблії та через те, що я тримався за дані Ним обіцянки стосовно того, для чого я тут і де я буду опісля. І я розумію, що самотужки я цього всього не можу здійснити. Мені потрібен Бог. І Бог допомагає мені пройти через все, що доводиться проходити. І тільки Він каже мені, що все буде гаразд…
Я багато подорожую по світу – мільйони людей слухають мене. Чи це тому, що я весь такий досконалий? Ні!!! Але я намагаюся відповідати тому образу, який Бог передбачив для мене.
Багато людей, які бачать відео про моє життя, гадають, що все це – лише підробка, фотомонтаж. Проте, побачивши мене живого, починають вірити в чудо!!! У Індонезії 120 тисяч людей прийшли на зустріч зі мною, щоби пересвідчитися в правдивості відео. Я сподіваюся, що багато з них повірили в Бога, побачивши мене й почувши мою розповідь. До того часу вони переглядали DVD – але це не торкнулося їхнього серця. Тому я знаю, що не можу сидіти вдома, у Каліфорнії, і тиражувати диски. Мені необхідно їздити в різні країни, щоби заохотити людей вірити в чудеса. Крім того, у мене є дуже особливе служіння – служіння обіймів. Хоча я не маю рук, зате я маю велике серце – і кожен бажаючий може підійти до мене й почути, як воно б’ється – я свято переконаний, що це не залишить нікого байдужим.
І якщо хтось каже: «О, як Бог може мене використати, що в мені такого?…» То я доводжу, що якщо Бог має план для мене, то Він має його для кожного.
Люди бачать оптимізм і радість у моїх очах. Але я не завжди такий. Залишаючись наодинці з собою, я часто переживаю біль, сум, страх. Інколи мені буває насправді дуже важко. Трапляється навіть таке, що я прокидаюся, і мені просто хочеться плакати. Але я кажу собі: «Нік, якщо ти зараз не помолишся – то цей твій день буде й справді важким». А ще, коли я себе почуваю кепсько, я телефоную до свого друга, вчителя, порадника, мотиватора – називайте його як завгодно – дядька Віка, й кажу: «Дядько Вік, я втомився. Я подорожую по світу 40 тижнів на рік, говорю з мільйонами людей лицем-до-лиця понад 250 днів з можливих 365, практично не бачуся зі своїми рідними… Але я ж лише слабка людина, і мені потрібний відпочинок!!!». Дядько Вік спокійнісінько вислуховує мене й каже: «Розслабся, Нік. У тебе буде ціла вічність, щоби відпочивати. А поки працюй, скільки зможеш».
І коли мені все ж випадає можливість благословенного відпочинку вдома, я використовую його дуже дивним чином - дивлюся романтичні комедії, іду на пляж, слухаю музику, яку зазвичай вмикаю на повний звук, а ще – пишу слова до пісень. Найчастіше це любовні пісні про мою майбутню дружину. Проте найкращі з моїх робіт – це пісні про те, як Бог любить мене, а я - Його.

Запитую Ніка про його дитинство. Усмішка з легким відтінком суму пробігає по його сіяючому, натхненному обличчі.
- Уряд Австралії допоміг мені ходити до звичайної школи. Там побудували пандуси на сходах, забезпечили мене людиною, яка би допомагала мені в класній роботі. Важче було в перші роки навчання, а вже в середній школі я почувався нормально. У мене вже були друзі, ніхто мене не дражнив. Я зрозумів: інші будуть думати про тебе так, як ти сам про себе думаєш. Якщо ти себе шкодуєш, інші тебе шкодуватимуть. Тому я намагався поводитися звично, і бути тим, ким я є, жартував, сміявся. Коли мої друзі грали футбол, я грав із ними – відбиваючи м’яч головою. Коли вони їздили на велосипедах - я катався на скейтборді.
Відповідно до мене й ставилися. А ще мене дуже надихнула відома авторка книги «Джонні» і прототип головної героїні однойменного фільму - Джонні Еріксон Тада. Вона інвалід, і моя дуже хороша подруга. Ця жінка також написала відому пісню: «Круто бути в інвалідному візку». Малим я піддавався на дражніння дітей, але потім почав слухати цю пісню – і це мені дуже допомогло.
У дванадцять років я запросив Ісуса в своє серце. До того часу я вже отримав відповіді на запитання, які мене турбували в дитинстві, - прочитавши історію в Біблії про сліпого чоловіка.
Ніхто не розумів, чому той хлопчик народився сліпим, так само, як ніхто не розумів, чого я народився таким. Батьки говорили, що це відомо лише Богу. Але Ісус сказав, що це сталося для того, щоби проявилася сила Божа. Коли я це зрозумів, хвиля віри й миру зійшла на мене, і я почув, як Бог у моєму серці запитує: «Нік, ти довірятимеш Мені?» Це було єдине Його питання. І моя єдина відповідь Йому була: «Так, Бог, усе це складно. Я не розумію цього. Але я довіряю Тобі, Твоїй благодаті, любові та милості». Коли я був маленьким, то молив Бога про зцілення – я мріяв, що в мене виростуть руки та ноги. Проте зараз безмежно вдячний Богові, що цього не сталося. Люди, яким я розповідаю свою історію, розуміють, що мені довелося пройти через багато-багато болю. Але вони також бачать радість Божу в моїх очах – і розуміють, що причина щастя захована зовсім не у фізичному світі й не в обставинах, а значно глибше. І значно гірше бути інвалідом у розумі, світогляді, ставленні до життя, ніж бути людиною із обмеженими фізичними можливостями.
Тож із п’ятнадцяти років, довіряючи Богові, я закінчив середню школу, поступив в університет, щоби здобути освіту в спеціальностях «Бізнес» і «Фінансове планування». Коли я досягнув «екватора» в навчанні, то почав займатися ораторською діяльністю.
Одного разу мені довелося говорити перед трьома сотнями студентів, і для виступу мені дали всього сім хвилин. Та вже на третій хвилині половина дівчат ридала. А одна дівчина, що сиділа посередині аудиторії, просто плакала, плакала, плакала. Всі дивилися на неї, і вона почувалася присоромленою. Тоді дівчинка підняла свою руку й сказала: «Мені так незручно, Нік, чи можу я підійти й обійняти тебе?» І вона вийшла й зробила це перед усіма. Та мить змінило моє життя: усвідомлення того, що я можу впливати на когось так сильно. Тоді я збагнув свою мету. Кажуть, життя без мети – це життя без значення, життя без значення – це життя без надії. А в мене появилася мета – і надія.
До того довгий час я не знав, чому я тут. А жити на землі, не розуміючи, для чого, хіба є у цьому сенс? Нова ціль усе змінила. Ціль може змінити життя будь-кого. Її може знайти кожен: незалежно від обставин, Бог має ціль і план на життя кожної людини.
А ще, будучи маленьким хлопчиком, я мріяв мати людину, на яку міг би рівнятися – людину в моєму стані, яка чогось досягнула в житті. Проте, цього так і не сталося. Зате я зміг стати такою людиною для інших. А коли на одній із моїх зустрічей із людьми молоді батьки піднесли до мене маленького хлопчика без кінцівок, лише з маленькою ступнею на кшталт моєї, у моєю серці зародилася нова мрія: щоби колись, коли цей малюк виросте, ми з ним могли разом продовжувати наше служіння. Я вірю, що я буду прикладом і заохоченням для цієї дитини.

Приїзд Ніка Вуджисіка до України став його першим знайомством із Європою, незважаючи на те, що обоє його батьків – вихідці із Сербії. Але, як він пообіцяв, не останнім. З нетерпінням його чекатимемо…

Надійка Гербіш

Уявіть собі людину, яка майже до тридцяти років практично не виходила з дому, не обходилася без сторонньої допомоги, не мала жодної цілі в житті, і все ж змогла побороти свої комплекси, страх і депресію – щоби стати натхненням і мотиватором ще для багатьох-багатьох людей.
Коли Анжела Почекайло розповідає свою історію, складається враження, що все її дитинство та юність були пересипані болем і помережані чорним флером суму, безвиході та страждань. Діагноз «дитячий церебральний параліч» визначив подальшу долю дівчинки: постійний догляд, залежність від інших, чотири стіни, спеціалізована школа за тридесять земель від дому, знущання однолітків, біль, безсилля, депресія. Анжела закінчила тільки три класи спеціалізованої школи в Цюрупинську: мама, на руках у якої крім десятирічної Анжели була ще п’ятирічна донька й новонароджений синочок, забрала її додому, бо перебування дівчинки у спецзакладі стало нестерпним. Няні закривали її саму в кімнаті, щоби вона зайвий раз їх не турбувала, діти ображали. І хоча Анжела любила вчитися, на цьому її освіта припинилася.
- Вже тепер, коли мені майже 30, я знову повернулася до математики, - сміється вона. – Мій друг Тарас Пастушенко навчає мене азів. Зараз проходимо математику за третій клас.
Окрім математики, Анжела захоплюється малюванням. Творить свої перші малюнки. Враховуючи те, що в неї порушена координація, а руки так і не навчилися досконало тримати ручку чи олівець, кожна її картинка – це подвиг.
Анжела любить читати, слухати радіо. Зрештою, останнє й змінило її життя.
Живучи в замкнутому просторі, спілкуючись із обмеженим колом із дитинства знайомих людей, дівчина мріяла про нові зустрічі, які пробудять її від одноманітності свіжими барвами, покажуть їй хоч крихту того світу, за яким вона кожного дня спостерігала з вікна, але ніколи не була його учасником. Тому, як тільки чула новий голос ведучого на радіо, одразу ж телефонувала – знайомитися. Саме там вона вперше почула голос, який тепер щодня з нею. Голос, який приніс у життя дівчини стільки інформації, стільки оптимізму й заразної віри в щастя, що став рідним.
- Кращого друга, ніж Тарас, не можна собі уявити, - розповідає Анжела. – Він не лише телефонує щодня, щоби підтримати мене, навчає мене, але й часто вивозить до церкви, на зустрічі спільноти «Віра і світло», навіть у кількаденні табори на природі, де ми вивчаємо Слово Боже, спілкуємося та просто насолоджуємося життям. Тарас відкрив мені друге дихання, за що я йому дуже вдячна.
Усі радіо-ведучі – Анжелині друзі.
- Радіо дуже допомогло мені. Я теж мрію працювати на роботі, де могла би підтримувати, мотивувати, підбадьорювати та надихати інших людей – на гарячій телефонній лінії, наприклад. Допомагати іншим – це моє покликання. Друзі називають мене антидепресантом, - сміється дівчина.
А поки Анжела не знайшла такої роботи, то на добровільних засадах створила клуб для інвалідів «Країна мрій» при обласній організації «Довіра» і є його президентом.
- Нам дуже потрібні матеріали для зустрічей: ігри, цікаві публікації, книги. Моя мета допомогти інвалідам спілкуватися між собою, зацікавити їх, повернути їм віру в життя. Якщо хтось матиме змогу допомогти нам якимись матеріалами, ми будемо дуже вдячні.
Сама для себе Анжела соромиться просити допомоги. Намагається бути задоволеною з того, що має, а про решта звертається з проханнями до Господа.
- Анжелка цілими днями молиться. Інколи мені доводиться забирати від неї вистиглий сніданок, бо вона, поринувши в молитву, забуває про все, - розповідає мама дівчини.
Та попри Анжелину невибагливість, у неї є багато потреб. Щоби кожен, хто матиме бажання допомогти дівчині матеріально, міг це зробити, скоро відкриється банківський рахунок (ми одразу виставимо реквізити на блог), а хто хоче поспілкуватися з вибуховим джерелом оптимізму й почерпнути життєвої енергії – може зателефонувати за телефоном 80967985304. Можу гарантувати, що вашому дзвінку там завжди будуть раді.
Надійка Гербіш.